###«Футбол, футбол, футбол!..» ###

Трохи пояснень

Ще десять років тому побачила світ книга В.Є.Пронькіна який свого часу був головою профкому Криворізького металургійного заводу імені В.І.Леніна — «На «Криворожстали». До и после» . Для пересічного читача, особливо криворіжця, любителя гри мільйонів, найцікавішим є, ясна річ, розділ «Футбол, футбол, футбол!..». У ньому Владислав Євгенович розкриває деякі секрети «футбольної кухні» радянських часів. Можливо, навіть виносить «футбольне сміття» з хати команди «Кривбас». Але ж не секрет, що все таємне рано чи пізно стає явним. Те, про що лише балакали в кулуарах і на футбольних вболівальницьких «брехалівках», було виплеснуто назовні.

Нещодавно криворізький журналіст Станіслав Азаркін у своїй книзі «Этот неизвестный известный «Кривбасс» повністю вмістив цей розділ з книги Пронькіна. Позаяк обидві ці книги вийшли мізерними накладами, є сенс продублювати розповідь криворізького профспілкового функціонера. Вона, поза сумнівом, буде цікавою для широкого вболівальницького загалу.

Текст розділу «Футбол, футбол, футбол!..» наводимо без скорочень і з допущеними автором неточностями. Отже, слово її автору Владиславу Пронькіну.

Футбольна зав'язь

...Ніколи не думав, не гадав, що мені доведеться зіткнутися — ні, не зіткнутися навіть- а безпосередньо працювати і, якщо хочете, керувати — великим футболом! Мої вибори відбулися в день, коли на заводському стадіоні «Металург» йшов матч за право виступати у першій лізі. Заводський «Кривбас» грав зі смоленською командою «Іскра». Перша зустріч проходила у Смоленську. Наші футболісти програли з рахунком 1:3. Усе залежало від зустрічі на нашому стадіоні. Попередній голова завкому Віктор Якович Рівненський запропонував назавтра зустрітися, щоб у спокійній обстановці передати мені всі справи і напутні поради:

—Сьогодні відповідальна гра, потім товариська вечеря в ресторані з приводу першого місця в Україні. Може, ще вдасться увійти до першої ліги. Тобі треба з командою познайомитися і відразу входити в курс футбольних справ!

— Я сьогодні повністю довіряюся тобі, як ти скажеш, — так і зробимо! — Відповідаю екс-голові. І ми, зачинивши кабінет на ключ, поїхали на стадіон. На урядовій трибуні (так ми називали ділянку трибуни, відгороджену поручнями, яка має свій окремий вхід) мене познайомили з місцевими вождями, з якими я ще не був знайомий. Представили мене, в даному разі, як нового шефа футболістів. Багато хто з них прийшли потім увечері вітати команду з успіхом. Стадіон на 45 тисяч глядачів (Примітка: насправді — на 40 тисяч глядачів. — В.Г.) вмістив, очевидно, всі 50!

У той час наш заводський стадіон був найбільшим в області. Враховуючи, що населення в місті — близько мільйона, що в області ще не було такого стадіону, а Дніпропетровськ був закритим містом, «Дніпро» (команда вищої ліги з обласного центру) всі свої міжнародні ігри довго ще грав у Кривому Розі. Цього разу неймовірне ревище на честь нашої команди лунало над стадіоном. Гра минула за повної переваги «Кривбасу» і закінчилася з рахунком 3:1 на його користь. Усі уважно слухали оголошення диктора:

«Представник Федерації футболу в цю хвилину доповідає голові Федерації в Москву про результат матчу. Необхідно почекати кілька хвилин — і ми дізнаємося рішення Федерації!»

Захоплені вигуки й здравиці на честь криворізьких футболістів наростали. Зрештою, диктор оголошує:

«За результатами двох перехідних ігор між командами «Кривбас» (місто Кривий Ріг) та «Іскра» (місто Смоленськ) право виступати в першій лізі здобула команда «Кривбас»! (Примітка: тут В. Пронькін припускається істотної неточності. У Смоленську «Кривбас» справді програв першу зустріч — 1:3. Але матч-відповідь у Кривому Розі чемпіон України виграв з рахунком 2:0. М'яч, забитий у гостях, дозволив «Кривбасу» за підсумками двох зустрічей завоювати путівку до першої ліги. -В.Г.).

Чим мотивував таке рішення представник Федерації, вже ніхто не чув — страшенне ревіння струсонуло простір Кривого Рогу. І п'ятдесятитисячний натовп, ледь виплеснувшись з воріт стадіону, з транспарантами, прапорами, смолоскипами, з петардами і диким гамором заполонив район, прилеглий до стадіону, розповзся по місту. Ось коли жителі міста раділи, що Кривий Ріг розтягнувся на 115 кілометрів. У іншому разі всю ніч Соцмісту довелося б слухати вигуки захоплених уболівальників!

Святкування успіху

Як і було заплановано, ми поїхали в ресторан відзначати перемогу земляків. У залі зібралося багато народу: футболісти і керівництво команди — винуватці торжества, представники Федерації і судді останнього матчу, батьки міста (партійні, радянські, профспілкові та комсомольські), деякі керівники підприємств та інші не відомі мені особи. Від заводу ми були з Віктором Яковичем тільки вдвох! Директор і секретар парткому були заклопотані керуванням заводом. На вшануванні гравців «Кривбасу», передусім, висловлювали дяку керівництву Федерації футболу та її представникові за мудре рішення про перехід команди Кривого Рогу в першу лігу, зазначаючи, до слова, що таке місто, як Кривий Ріг, давно вже мусить відокремитися від Дніпропетровщини і мати повну самостійність у всьому, в тому числі й у футболі! (Це була давня мрія батьків міста — утворити Криворізьку область).

Потім відзначили успіхи окремих гравців і команди загалом, а також заслуги керівників команди — старшого тренера Миколи Федоровича Фоміних та її начальника Анатолія Олександровича Азаренкова. Були тости за велику допомогу з боку секретарів міськкому, особливо секретаря з питань ідеології — Григорія Степановича Осадчука. Потім черга дійшла до заводського комітету профспілки і її голови Віктора Яковича Ровенського. Потім представили мою персону — нового голову заводського комітету профспілки. Присутні, передусім гравці, почали вимагати мого тосту за футбол. Я проголосив загальний тост за футбол, який нас радує, заряджає, надихає, а тому перемоги у футболі викликають море позитивних емоцій (як вчить нас тепер Г.Суркіс). Але футболісти, і особливо керівництво команди, стали вимагати, щоб я конкретно сказав — що саме я зроблю. А що я зроблю, коли не знаю, що треба робити? Відповідаю, що зроблю все для їхньої хорошої гри. Під вигуки «Ура!» за це і випили до дна! Так відбулося моє знайомство з великим футболом.

Віктор Якович після мого тосту шепоче: «Завтра вранці я заскочу в завком і підпишу всі протоколи з футболу, щоб ти не ліз у це лайно з першого дня!». «Добре!» — кажу я, хоча ще не розумію, про що йдеться.

Вранці зустрічаємося в завкомі профспілки з Віктором Яковичем. Він дістає з сейфа папочку з написом: «Футбол» і каже:

«У цій інструкції, в цьому секретному документі тобі дається дозвіл згори тримати команду звільнених футболістів, тобто професіоналів!» (Ось тобі, бабусю, і Юріїв день, — подумав я. — Виявляється, є і в нас професіонали).

«Тут їхній штатний розклад і оклади, склад керівництва і їхня зарплата, оплата зборів та ігор, на відрядження, харчування та інше, інше, інше, — продовжував Рівненський. — Ти потім почитаєш уважно, а що буде незрозуміло, спитаєш — я постараюся пояснити. Сам потрапляв у глухий кут. А втім, у футболі самі «тупикові положення»! Так і чекай «штрафного удару» ! Я зараз підпишу останні протоколи, а в новому сезоні ти вже діятимеш сам».

Віктор Якович знаходить у теці вже приготовлені протоколи та починає їх підписувати. Читаю:

«1. Преміювати футболіста Петрова Івана Івановича (Примітка: тут і надалі прізвища футболістів змінено. — В.Г.) команди «Кривбас» за перемогу в останній грі сезону, що забезпечила перше місце в змаганні сезону 1971 р. у розмірі трьох окладів.
2.Преміювати (того ж футболіста) за перше місце в першості України — три оклади.
3. Преміювати (того ж футболіста) за звання чемпіон України — три оклади.
4.Преміювати (того ж футболіста) за перемогу в перехідних іграх — три оклади.
5. Преміювати (того ж футболіста) за перехід до першої ліги — три оклади.
6.Видати відпускні за 1971 р. У розмірі окладу.
7.Видати допомогу на лікування в розмірі окладу.
8. Видати грошову допомогу на триразове харчування впродовж місяця... тощо».

Якщо перші п'ять пунктів — це фантазія голови завкому профспілки, за що можуть пожурити, то інші пункти записані в інструкції: що і як робити — треба так і робити, а то покарають!

Разом кожен футболіст «Кривбасу» отримав при одному підході до каси за один раз понад 5 тис. рублів. Зарплата голови завкому на той час складала 240 рублів на місяць. Премію він отримував разом з ІТП заводу — тобто, не знав, що це таке. Отримавши гроші, футболісти відправлялися у відпустку!

Як готувалися до сезону

Перед початком наступного сезону запросили «трикутник» заводу в міськком партії для обговорення питання, що необхідно зробити для успішного виступу футбольної команди заводу «Криворіжсталь» у майбутньому сезоні. Розмову почав сам Перший, проявивши досить глибоке знання справи. Передусім команді першої ліги, особливо такій, як «Кривбас», та в такому місті, як Кривий Ріг, необхідна солідна спортивна база.

«Як до цього ставиться дирекція заводу?», — запитав Артамонов. «Позитивно» — відповів директор заводу Анатолій Іванович Бородулін. «Ми, на жаль, не спортивна організація. У базах розбираємося слабко! Тому, Володимире Олександровичу, і вас просять доручити фахівцям підібрати місце, виконати проект. Якщо проектанти-металурги можуть щось зробити, то неодмінно зроблять. Потім потрібна ваша допомога з відведенням землі. Все, що потрібно від нас, — немає питань!»

«Добре! — зазначив Артамонов. — «Потрібно провести весняні збори десь у Криму!» — «Ясно!» — відповів директор. «Треба до початку сезону підготувати абонементи на ігри. Розподілити по підприємствах, зібрати гроші в першій грі!» — сказав секретар. «Ми все це, безумовно, зробимо, я сам особисто візьму під контроль! Справа найважливіша! Прохання, Володимире Олександровичу, допомогти нам розподілити правильно. Ми не знаємо, де й скільки трудящих, які можливості підприємств оплатити абонементи. Ви вже комусь доручіть!» — попросив директор.

«Ну і, зрештою, треба влаштувати кожного футболіста на завод на робочу точку!» — закінчив свої завдання Перший. Директор відповів:

«А ось цього, шановний Володимире Олександровичу, я зробити не зможу! Я вже мав у Череповці хокейну команду. Завод їх годував на робочих місцях! Платив зарплату! Прийшли агенти КРУ і в одну мить мене накрили. Платив із власної зарплати нарахування! І я зарікся більше так не робити. Отже, вибачте, Володимире Олександровичу, але цього я робити не буду! Якщо треба, я їм куплю кожному по футболці, по дві, якщо треба! Якщо треба, я візьму в оренду будь-яку спортивну споруду, басейн, майданчик! Якщо треба, я їм пошию по костюму, по два! Але грошей готівкою не дам ані копійки!»

Далі пішли вмовляння, погрози, прохання, але Бородулін був «міцний горішок» і не піддавався. Ми з Тарапуровим, намагаючись допомогти директорові в цій дуелі з секретарем, отримали «по зубах», а також попередження, що звідси можна піти без партквитка і без посади! Бородулін подав нам знак — не втручатися. Так і не схилив директора секретар міськкому! Цьому я був дуже радий. Кримінальну справу — приймати на роботу футболістів і платити їм зарплату за гру, а не за виплавку чавуну — довелося виконувати якомусь іншому підприємству.

Хоча від команди нас все одно ніхто не звільнив. Усі турботи з організації футбольного сезону лягали на нас. Уся складність полягала в тому, що половинчасте рішення питання (дозвіл на утримання команди і заборона на зарплату) призводило до порушень і могло вилитися в зловживання. Так воно сталося у Ворошиловграді! Спочатку породили умови для перекручень, а потім навчали весь Радянський Союз, як не треба робити!

По суті, команда не платила грошей за експлуатацію стадіону і оренду різних споруд, яких не мав завод: запасне поле, плавальний басейн тощо- практично не платила за виїзди навесні на південь на збори, за готель, переїзди в інші міста і турбази за містом, і за багато чого іншого.

А зустріч суддівської бригади? Це для них — найкращий транспорт, найкращий номер у готелі, екскурсії по місту та околицях, дорогі подарунки (залежно від важливості гри і іменитості гостей), бенкети, які часто закінчувалися поламаними меблями. Практично при зміні старшого тренера квартира, закріплена за ним, потребувала капітального ремонту, а меблі — повної заміни. А старшого міняли майже щороку! За чотири роки моєї роботи головою завкому команду очолювали: Фоміних, Гулевський, Болотников. (Примітка: насправді — Болотов. — В.Г.)! З них лише Болотников приїхав з дружиною. Решта приїжджали на заробітки у тривале відрядження. І мали квартиру — а раптом приїде дружина!

«Ноблес обліж»

Знімали і призначали старших тренерів, начальників команд без відома заводу та його керівників. Більше того, рішення про відставку або прийняття на роботу мусив повідомити керівника команди голова завкому, а що сказати — його навчать. У справи з грошима, які не йшли через завком, а видавалися футболістам на робочих точках, мене не долучали, самі вирішували, кому додати зарплату за місяць, скільки заплатити суддям (їм робили подарунки і платили в обов'язковому порядку), або команді суперника, якщо потрібні були очки, а суперник міг піднести сюрприз.

Тому в історії з київською командою «Динамо» (галасливим хутровим скандалом) у мене мало сумнівів у тому, що так і було. Роками привчали футболістів заохочувати суддів, а тепер у всіх круглі очі: «Як це так?» — «Так, мовчки!». Перед кожною грою секретар міськкому з ідеології телефонував мені завчасно і попереджав про зустріч з командою. Приїжджали до них у котедж або на базу (орендували турбазу або профілакторій будь-якого підприємства міста).

У вільний час футболісти грали в більярд або їм крутили кіно. Інших занять я у них не помічав. Побачивши гостей, всі швидко збиралися в якомусь залі. Дуже цікаво було дізнатися, які «бабки» їм пообіцяють цього разу. Основні розбіжності в думках у нас стосувалися оплати майбутньої гри. За інструкцією, покладалося в першій лізі платити 40 руб. гравцеві за виграш, незалежно від того, на чиєму полі була гра: вдома чи на виїзді. Позаяк у команді практично всі гравці привізні, то й усі ігри у них на виїзді — так, напевно, вважали укладачі інструкції. Але оскільки вдома команді, сформованій навіть на 100% з привізних гравців, забезпечено моральну підтримку, то й оплата, на думку команди і «вищестоящих уболівальників», має бути відповідно інша.

Взагалі 40 руб. — це, на думку футболістів, знущання з футболу, оплата за прогулянку, тим більше, що гра від гри різниться.

Тому щоразу перед матчем йшла торгівля: що даси? Оскільки грошей від зборів за абонементи (а вони були дуже мізерні) і зборів від гри не вистачало на утримання команди, потрібно було відривати гроші від завкому, що кошторисом не передбачалося. Команда мусила утримувати себе сама! Використання коштів з фонду завкому для команди було видно неозброєним оком і відразу загрожувало моральними та матеріальними неприємностями. Тим більше, що ми і так частину грошей для них проводили через матеріальну допомогу, заводський профілакторій, адже футболісти були нашими членами профспілки.

Але ці можливості — не бездонна діжка. І допомогу можна надати, і путівку в профілакторій — раз, ну два! Не кожного ж місяця або кожної гри, та ще й кожному гравцеві! Одне слово, були проблеми. А віддавати футболістам щоразу тисячі рублів, тим більше незаконно, бажання, відверто кажучи, особливого не було. Куди, насамперед, приходили багатодітні сім'ї низькооплачуваних робітників, старезні діди, які втратили на заводі годувальника? Звичайно, — у завком!

Домовляємося

Кінець сезону для нашої команди вимальовувався, прямо скажемо, погано! Ми займали одне з останніх місць. Потрібно було на виїзді в двох матчах з «Будівельником» з Ашхабада і «Пахтакором» із Ташкента взяти три очки. Ситуація здавалася безнадійною. Викликають мене в міськком до головного ідеолога для уточнення плану дій. Приїжджаю — там уже Фоміних, Азаренков.

«Як врятувати становище команди і не вилетіти з першої ліги? — ставить питання Осадчук. —Усі шишки сиплються на мою голову! Минулого сезону команда посіла перше місце, а цього року — останнє! Якщо ти, голова завкому, не хочеш займатися футболом, — ми тебе поміняємо!», — обурено розпікає нас, точніше мене, секретар з ідеології. Після виховного накачування починається розробка плану дій.

Команда займається суддівством щоматчу: дізнається, хто судить, шукає до нього «підходи».

«Готуйся їхати в Середню Азію на решту ігор. Без трьох очок не повертайтесь!»

Адміністратор команди дізнається, що першу гру в Ашхабаді судить Мільченко — рефері з Сухумі. Суддя другої зустрічі — невідомий арбітр із Алма-Ати, якийсь Краснов (Примітка: За фактом — В.Толчинський. — В.Г.). Із першим, заспокоїв адміністратор, встановлено контакт. Із другим ще не знайомі, треба їхати в Алма-Ату. Ситуація ускладнювалася ще тим, що «будівельникам» з Ашхабада, щоб залишитися в першій лізі, треба було або самим виграти в нас, або щоб ми програли «Пахтакору»! Москва теж була за Ашхабад (ну дуже вже просило керівництво республіки), а від України таких прохань не було! В Україні були команди у вищій лізі!

Летимо до Ашхабада. Команду доставили наші військові льотчики у вантажному літаку, я лечу з адміністратором команди трохи пізніше. Наступного дня після нас прилетів Мільченко. Весь час його супроводжують представники місцевої влади. Сам секретар ЦК Туркменістану улещує суддю. Зустрітися з Мільченком немає ніякої змоги. Нарешті дотелефонувався до нього адміністратор команди і запропонував повечеряти.

«Ні в якому разі! — відповів Мільченко. — Нам тут повідривають голови! Ми все зробимо, як домовлено. Зустрінемося пізніше, але не тут!».

Настає день гри. Чекаємо початку матчу і гадаємо, як він складеться, чим скінчиться. Для мене суцільна загадка, як допоможе Мільченко? І ось свисток судді сповіщає про початок матчу. Поступово натиск наших футболістів наростає. «Молодець Мільченко!» — шепоче мені, щоб не чули сусіди по трибуні, Микола Фоміних. «У чому саме він молодець?» — перепитую я. «Двічі він на їхній половині поля зривав атаки! Ось подивіться, до кінця тайму вони будуть готові!» — роз'яснив мені старший тренер.

Наш тиск посилюється, і до кінця першого тайму ми забиваємо гол, а слідом — другий! У перерві наші футболісти у веселому і бойовому настрої: «Задавити їх будь-що!».

Після перерви наші, як і раніше, мали територіальну перевагу, але гол, при прямому потуранні судді (не зарахував нахабне і чисте поза грою), забили туркмени. Це сталося наприкінці другого тайму, і, очевидно, Мільченко вирішив, що гру зроблено, хай для самозаспокоєння заб'ють гол. Претензій до судді зате не буде. А тут і наші в красивому проході забивають третій гол. Гру закінчено! З трьох очок два в нас у кишені!

Попереду — Ташкент і повна неясність. «Пахтакор» у тому сезоні грав чудово! Достроково завоював перше місце в першій лізі і наступного року переходив у вищу. Надій виграти у команди, яка на голову вища, та ще й на піднесенні, — не було жодних. Однак їдемо у Ташкент!

У Ташкенті намагаємося зістикуватися із суддею. Але його немає, прибуває з Алма-Ати завтра, відразу на матч. Намагаємося знайти когось із футболістів «Пахтакора» , теж безуспішно: команда — на своїй базі за межами міста. Наше завдання з керівництвом команди: не допустити пиятики, випадкових зв'язків із жінками, особливо сьогодні, морально налаштувати на завтрашній поєдинок. А ввечері, щоб дурість їм не лізла в голову, шукаємо кіно чи театр, слово, щоб у футболістів було культурне дозвілля. Нічого цікавого не знайшли — ні цирку, ні естради. Пішли в Державний театр опери та балету на узбецьку оперу. Прослухавши першу дію, всі кинулися до виходу на свіже повітря (у Ташкенті стояла ще чудова пора кінця літа). Раптом прибігає один футболіст і каже, що «Пахтакор» теж у цьому театрі й зараз хлопці ведуть з ними перемовини. Потрібна підтримка. Іду на вулицю. Там зустріли наші хлопці колишнього футболіста однієї української команди Шалімова. (Примітка: футболіста з таким прізвищем у «Пахтакорі» не було. — В.Г.).

Власне, міграція футболістів давала змогу їм знати один одного. «Я побіжу за хлопцями. Питання цікаве, але без Ана я не можу вирішувати! — каже Шалімов. — Почекайте, я швидко!».

Приходять п'ятеро гравців «Пахтакора» на чолі з Аном (капітан команди). За дві тисячі рублів домовилися з ними, що в завтрашній зустрічі буде нічия — 1:1! Розробили сценарій, як це все буде. Потім ще переговорили з Аном, щоб він за тисячу рублів не забивав одинадцятиметровий — пенальті. Він довго пручався, потім все-таки його вмовили. З театру поверталися до готелю «окрилені»: завтра ще може бути чудовий день. Я перебирав у пам'яті, у кого є домашній телефон, бо вже вечір, а завтра вранці (за криворізьким часом) мені потрібні гроші. На жаль, нікого не міг спантеличити дзвінком з цього питання: хто у відрядженні, хто у відпустці, в кого немає телефону.

Неочікуваний неприємний поворот

...Повертаючись з театру, я зателефонував Миколі Олексійовичу Гурову (в цей час він уже був директором заводу). «Доброї ночі, Миколо Олексійовичу! — Завтра до 12.00 за місцевим часом у мене має бути тисяча рублів. Миколо Олексійовичу, дорогий, допоможіть!».

Директор знав, навіщо я поїхав у Середню Азію, навіщо гроші. Довго пояснювати не довелося. О 12.00 я отримав гроші, залишилося чекати результату гри.

О 17.00 розпочався матч. Але що це? З тієї п'ятірки узбецьких футболістів, яка вчора з нами вела перемовини, на полі немає жодного! (Примітка: Насправді Ан брав участь у матчі. — В.Г.). У перерві знаходимо Шалімова. «Володю, в чому річ? — запитуємо його. «Не знаю!» — відповідає Володя. «Хтось, напевно, заклав нас! Старший тренер усю п'ятірку зняв з гри, отож завал повний».

Не знаю, правду говорив нам Шалімов чи ні! Ми всі були схильні вважати, що правду. По-перше, їм нічого було від нас приховувати. По-друге, невихід на гру п'ятірки змовників значно послабив склад. По-третє, хоч якими б там були футболісти, в цих питаннях вони зазвичай вчиняють порядно.

Після гри наші футболісти залишали поле, похнюпивши голови. У першому таймі Краснов не допустив їх навіть на половину поля «Пахтакора». Програли ми так само, як і виграли — 1:3.

Увечері вся наша футбольна рать пішла в «рознос». Дзвонить адміністратор готелю: «Мені потрібно найголовнішого хохла, керівника українських футболістів!» — «Слухаємо Вас» — відповідаю я. «Це Ви? Тут усе керівництво команди!». «Що трапилося?». «Спустіться в 455, 415, 307 номери. Там ваші футболісти організували пиятику, горланять пісні, шумлять, кричать, заважають відпочивати в сусідніх номерах! Привели дівчат, влаштували оргію. Дівкам на часі йти з готелю, а вони позачиняли номери на ключ і не відчиняють!».

«Добре!» — відповів я і разом з керівництвом команди ми пішли наводити лад. Стукаємо в перший номер, названий адміністратором готелю. Відповідає захисник Іванов. «Відчини!» — вимагаю я. — Це голова завкому!». Якась метушня в номері, потім клацає замок і відчиняються двері. Входимо в номер: я, старший тренер і адміністратор Запрягаєв. На ліжку сидить голий і п'яний Іванов. Хтось безуспішно намагається залізти у шафу — стирчить голий зад. Запрягаєв витягує звідти дівчину. Перед очима постає картина тижневої давнини. Буквально за два дні перед від'їздом у Середню Азію до мене на прийом приходила дружина цього самого захисника Іванова, просила влаштувати її на роботу. Молоденька й симпатична дівчинка, тільки закінчила школу. Таке ніжне, небесне створіння! А тут — пошарпана брудна незнайомка, яку витягли зі стінної шафи.

«Що ж ти, негіднику, робиш?, — запитую його. — Завтра ти зустрінешся зі своєю Женею! На кого ж ти її міняєш? Що ж так не терпиться?». Утім, говорити з ним марно, бо він зовсім п'яний. Міліціонер забирає дівчину: «Стара знайома, — говорить він. — Постійно отирається в готелі!». Змушуємо Іванова закритися й лягти спати. Весь вечір ми вгамовували бурю, поки футбольна братія не вибилася з сил і не вляглася спочивати. Вранці відлетіли до Кривого Рогу.

Зміни й радикалізм

Тут нас чекав неприємний звіт у міськкомі партії, після якого відбулася зміна тренера команди. Оскільки адміністратор команди потрапив у опалу, для розрахунку з Мільченком супроводжуючим вирядили мене. У підсумку Запрягаєва однак «з'їв» його ж колега — начальник команди Анатолій Азаренков.

До команди прийшли нові люди: старший тренер Анатолій (Примітка: насправді — Олександр. — В.Г.) Петрович Гулевський, колишній гравець команди «Крилья Совєтов», і новий адміністратор команди Анатолій Сакович (Примітка: мова йде про сезон 1975 року — В.Г.).

У подальшому сезоні нічого в роботі з футболістами не змінилося. Та ж торгівля з командою перед кожним матчем, виїзди з нею в інші міста для мобілізації гравців на перемогу. Побував я практично у всіх містах України, де були футбольні команди. Міст, як правило, не бачив! Але на всіх стадіонах України був! Приїзд — готель — гра — від'їзд. За такою простою схемою відбувалися виїзди.

У новому сезоні «Кривбас» посів перше місце в турнірній таблиці і, згідно з новими умовами, мав брати участь у турнірі за право перейти в першу лігу.

На цей захід до Туркменістану нас відрядили вдвох з головою міськкому профспілки металургів Євгеном Олексійовичем Усовим. У всіх заходах команди ми з ним брали найактивнішу участь, тільки на тренуваннях були глядачами. А так проводили політмасову, виховно-мобілізуючу роботу, співали їм частівки, розповідали казки та анекдоти, ходили навколо них навприсядки. Робили все, але...

Мали грати кілька матчів у перехідному турнірі, в результаті яких наша команда не пройшла до першої ліги. На нашу думку, суддя-негідник «зарубав» у півфіналі. Через день, коли ми дивилися черговий матч, арбітр, який судив нашу гру, сказав своєму співрозмовнику: «Дивись! «Кривбас» як з'ясовується, пристойна команда! А я позавчора з неї лайно зробив!». Ми якраз сиділи поруч і чули цю розмову. Але в тому ми з Усовим і були винні, що не змогли нейтралізувати цього суддю! Знову повертаємося додому, як побиті собаки.

Купили додому туркменські дині, в тому числі — і Г.С.Осадчуку, і першому секретареві міськкому партії В.А.Артамонову — у подарунок від Середньої Азії. Приїхали додому. Пішли звітувати про виконану роботу. Доповідь нашу Г.С.Осадчук слухати не став! Результати переходу футбольних команд до першої ліги були відомі з передач з Москви раніше, ніж ми приїхали. Він уже змирився з цим фактом. Першого секретаря не було в місті, не було кому ще нас виховувати! Ми привітно вручили йому дині, а він раптом сказав: «А ну, знімайте штани! Перший доручив мені ці дині засунути вам у дупи!..».

Оборудки

Але мені став гидким футбол не тому, що дині використовують не за призначенням, а через те, що довкола футболу прокручувалися такі фінансові операції!.. Ця прихована фінансова система породжувала злодіїв і шахраїв серед керівництва, хапуг і крохоборів серед футболістів.

При команді «Кривбас» належало мати тренера юнацької команди для виховання зміни майстрам футболу. На жаль, новим старшим тренерам ніколи було виховувати молодих, бо вони знали, що їх запросили лише на сезон, у кращому разі — на два! А якщо піде смуга програшів, то й один сезон можна не втриматися. Жити і працювати завжди під страхом того, що тебе не сьогодні-завтра виженуть. Це складно! Тому старший тренер завжди мав на прикметі вже готових, що сформувалися, працівників-футболістів, на яких він міг покластися.

Тренер юнацької команди не мав таких грошей, як тіньові професіонали. За 120 рублів він так і трудився, що називається «не бий лежачого», у пошуках додаткового підробітку. Тож у команді «Кривбас» був один місцевий футболіст, а решта гравців мали уявлення про це місто на рівні уболівальників із Середньої Азії: «Кривбас» дави!» — кричить один уболівальник. «А що таке «Кривбас», де він знаходиться?» — запитує другий. «Та це десь там, у Таганрозі!» — відповідає невпевнено перший.

Після виходу з відпустки (тоді це було приблизно в другій половині листопада) деякий час команда мешкала в міському котеджі. Потім їхала на так звані збори до Криму чи Сочі і перебувала там до початку сезону. Зазвичай в одному районі Криму чи Сочі розміщувалися кілька команд різних ліг і республік. За необхідності домовлялися про товариські ігри, але, як на мене, вони вже не можуть грати безплатно, як кажуть, — дарма! Головне в грі для них — здобути гроші! Хоча товариська гра — це теж тренування, а за кожен день тренування, спортивні заняття, вони отримували зарплату.

Коли команда перебувала в місті, харчування їм організовували в найближчому ресторані. Це було в певний час, в одному і тому ж залі. Кожна четвірка гравців (гуртувалися вони один з одним добровільно) знала свій столик. Я не був присутній при їх обідах. Головне було вирішити оплату, ресторан, час. Усе інше адміністратор робив сам. Одного разу я опинився в залі, коли футбольна команда приїхала на обід. Користуючись нагодою, я поцікавився, який очікувався обід, що за страви на перше, друге. Крім цього, на столі вже було поставлено вази з яблуками і чотири шоколадки на стіл для чотирьох чоловік. Раптом вбігають в зал перші представники команди. Гравці розбігаються по своїх місцях і всі, без винятку, хапають з вази яблука. Оглянувши яблуко з усіх боків, його чомусь змінюють на інше, потім на третє, четверте. Потім іде вибір шоколаду. Ця картина повторюється з кожним футболістом, який щойно увійшов до залу. Для останнього з них вибору вже не залишається. Заявивши: «Що, гади, вибрали вже?» — він смиренно бере свою частку.

Я був украй приголомшений побаченим! Запитав адміністратора команди: «А яблука і шоколад їм дають сьогодні вперше?». «Що Ви, щодня! Апельсини, мандарини, але частіше — яблука. Шоколад теж щодня, тільки різних сортів».

Залізний вік

...Минув рік. Павленко практично весь сезон грав у основному складі. Потрапив я якось у день зарплати до футболістів. Кожен перераховує свою здобич, щось обмірковує: чи то вирішення сімейних проблем, чи то плани на майбутнє. Загалом, кожен у собі. Раптом чую вимогливий голос Павленка: «А чому Сидорський і цього разу отримав за місяць більше, ніж я?». Я завжди якось сором'язливо ставився до розмов про грошові розрахунки. Вважав зрозумілим, коли хтось заступався за скривдженого. Мені й нині просити, наприклад, за себе незручно! Ось просити за когось завжди є більше доводів і вони переконливіші. Думаю, що я не один такий. Але й не всі такі, я б сказав, «боязкі». Втім, щодо грошей я не знав футболістів боязких! Найчастіше при виплатах за підсумками місяця були аналогічні питання, чому тому більше, а мені менше. От і Володя Павленко тепер перестав бути боязким. «З вовками жити, по-вовчому вити!», — напевно, думав він. Гулевський в перший момент не зміг щось зрозуміле відповісти Павленку, сказавши тільки: «Молодий ще питання ставити!». І тільки потім почав перераховувати помилки в грі, поведінку на тренуваннях і т.д. На кожне зауваження тренера у Павленка були готові аргументи. Відчувалося, що до такої розмови він був готовий краще, ніж тренер. «Ось і це безвусе пташеня зросло в чергового рвача, злого вовкодава», — подумав я.

В усьому місті не було підприємств, організацій, закладів та, передусім, ресторану, магазину, продовольчої бази чи бази промислових товарів, де не знали б футбольної команди і її представника — адміністратора. І не тільки його. У котедж футболістам привозили різні товари і торгували безпосередньо там. Весь дефіцит взуття, одягу та іншого начиння був тільки у футболістів. Перепадали на команду дві-три квартири і два-три автомобілі. Це в сезон, на компанію менше двох десятків людей! Влаштувати дитину в дитсадок, ясла або дружину на роботу — немає проблем. Завод у цей час отримував одну квартиру щороку на тисячу трудящих. Приблизно стільки й автомобілів. На заводі працювало 40 тисяч чоловік. Я завжди думав: коли ж настане час, що і на заводі буде таке ж обслуговування? Як, напевно, здорово працюватиме «Криворіжсталь»! На жаль, сьогодні там уже півроку не платять зарплати.

Чого не відають, слід гадати, футболісти! Мені здається, що коли київське «Динамо» грає з «Барселоною» або «Ньюкаслом», Ребров або Калитвинцев, бігаючи по зеленому газону, переймаються не тим, що я, рядовий пенсіонер, перестану ними пишатися, жалкують не про те, що не прославлять України, якщо програють. У них єдині сум та журба, що «бабки», чи то пак гроші, «доляри», пропливають повз! Скандал, що спалахнув довкола російського футболу в кінці сезону 1998-го та «розбірки» у складі «вождів футболу» з цього приводу показали всю непривабливість «тіньових сторін» цього виду спорту. ЗМІ інформували нас, що керівники футболу різних рангів нарікали: як і раніше, купуються і продаються ігри, підкуповуються гравці та судді тощо.

А що пише Г.Суркіс у «Киевских ведомостях» з пафосом? «...Ми побачили, що можуть зробити 11 українських громадян для 52 мільйонів своїх земляків. Такі перемоги викликають море позитивних емоцій, прикрашають нелегку для більшості наших людей повсякденність...».

Дуже здорово, що футбол в Україні чистий від російських недоліків. Але, мабуть, це не так. Чим же сьогодні наш рідний футболіст відрізняється від своїх вождів? Академік, д.т.н., професор Лазаренко в тих же «Киевских ведомостях» пише: «...Ми виступаємо за соціальний захист населення, передусім, людей похилого віку і дітей...». І, треба думати, замучений цим захистом, академік йде відпочивати на дачу, орендовану за 9 «долярів» на добу. Жалкуючи, очевидно, про дорожнечу дачі в незалежно-бідній країні...

Здорово живемо! Один створює позитивні емоції, другий виступає за соціальну справедливість, а разом створюють нестерпне життя для тих, кого розважають і кого захищають!


Василь ГНАТЮК, газета «Український футбол»